ДіяТи хаб серед багатьох проєктів, спрямованих на підтримку і розвиток провадив курс про духовність та психологію. Цей проєкт спрямований на людей, які:
– хочуть спробувати свій шлях у терапії, але не нічого не знають про методи у психології, тематики, з якими можна звертатися до психолога
– хочуть знайти практики із самодопомоги від провідних спеціалістів
– хочуть проаналізувати себе та зрозуміти, як можна собі зарадити без нагального втручання психолога
– для людей, яких цікавить духовний розвиток та глибше пізнання цієї теми
– для батьків, або для тих, хто планує батьківство чи опікунство
– хто планує змінювати професію, або лише починає свій шлях у пошуку роботи.
Серед перших тем, які обговорили, був на тему «Самооцінка українців і те, як це впливає на нас як націю». Її розкрила Марія Тракало — психологиня та керівниця хабу ментального здоров’я «ДіяТи».
Поговоримо про самооцінку українців і те, як це впливає на нас як націю. Деколи здається, що ми навіть не можемо уявити, наскільки наша самоцінність впливає на те, як ми поводимось в суспільстві. Відчуття меншовартості інколи просякає такі дрібні ділянки нашого життя, про які ми навіть не замислюємося. Наша самооцінка спочатку залежить від того, що відбувається в нашій батьківській сім’ї, як там відбувається комунікація, як виглядають стосунки мами і тата. Згодом ми перетягуємо це собі.
З пелюшок установки, які транслюють дітям, закладаються в них дуже-дуже глибоко і потім зранюють їхню гідність та самооцінку. На превеликий жаль, сьогодні мало-хто в Україні може похвалитися здоровою самооцінкою, якщо не брати до уваги тих, хто працював із психологом, коучем, ментором або в якийсь інший спосіб задіював працю зцілення самооцінки. Це — тривалий і копіткий процес, адже потребує люблячого поблажливого ставлення до себе й немало праці.
Доброю новиною є те, що ця праця полегшує наше життя в різних сферах. Люблю прирівнювати самооцінку до здорового імунітету людини. Це не означає, що в житті такої особи не буде подій, які виб’ють її зі звичного ритму, та вона оговтається значно раніше і долатиме ці виклики швидше.
Самооцінка складається з двох слів — «само» і «оцінка». Це можна звести до того, що я як особа, думаю про себе спочатку. Ця самооцінка формується крізь призму того, як нас оцінюють важливі нам близькі люди. Фактично це — вчителькооцінка мамооцінка, бабусеоцінка, татооцінка… Дорослішаючи, особа мала би перейти до того, що про себе знаю.
Вважаю, що найпоширенішими вбивцями нашої самоцінності, яких варто позбутись, є порівняння себе з іншими. Зазвичай цей процес завершується тим, що людина, яка порівнює, вважає себе або гіршою або кращою за інших. В будь-якому випадку, порівнювати себе з іншою особою — цілком нерелевантно, адже це як пробувати порівняти між собою літри та кілометри, сантиметри та кілограми. Кожна особа має свої унікальні дари і таланти. Важливо розвивати саме їх.
Дуже шкодить нашій самооцінці критика — себе та інших. Це — велика пастка. Часто вона благородно підсвідчена тим, що якщо я буду себе критикувати і буду до себе вимогливим, то це допоможе мені ставати кращим. Ми зростаємо і стаємо міцнішими виключно в площині любові до себе і підтримки себе, а не постійному невдоволенні.
Уявіть дитину, яка росте з тим, що всі її заслуги недостатні і коли вона прибігає до когось із батьків з гарним малюнком, вони такі кажуть — треба було зробити хату більшою, траву зеленішою, а тата — худішого. Батьки не можуть побачити того красивого, що принесла дитина в цьому малюнку.
Зовсім іншою буде риторика, якщо батьки подивляться на той самий малюнок із захопленням скажуть — оце і оце вийшло гарним, а спробуй наступного разу зробити такі правки. Тобто послання таке: ми бачимо твої зусилля, це круто, що ти стараєшся, ми бачимо, наскільки гарно в тебе виходить. А ось це — перспектива твого росту.
Постійна критика руйнує стосунки і не допомагає нам в складних ситуаціях. Це те, що віддаляє нас одне від одного і отруює взаємини, адже не дуже хочеться наближатися до того, хто постійно вишукує мої недоліки, хто постійно вказує на те, в чому мені не вдається впоратися і з чим мені складно. Є разюча різниця між критичною оцінкою чогось і критикою особи. Критична оцінка не містить агресії, не має претензії і не має на меті скривдити іншого. Критика особи зазвичай є руйнівною. Вона спричиняє те, що людина закривається і більше не хоче комунікувати та контактувати з іншими й світом.
Ще однією дуже великою проблемою заниженої самооцінки є знецінення, як себе, так і інших. Знецінення є дуже підступний механізм, адже воно показує, що людина доклала багато зусиль, пройшла весь цикл контакту, тобто розпізнала, що вона знайшла способи. як це втілити, зробила безпосередньо саму дію, а в кінці помножила це все на нуль.
Знецінення —це тоді, коли зі 100% зробленого 3% не вийшло і ми їх поставимо на більшу вагу, ніж 97% зробленого. Знецінення може проявлятися в тому, що я постійно бачу, що щось інше ще не дороблене, що ще десь є якісь проблеми і труднощі, що я не можу сьогодні порадіти з того, що мені вийшло і засвоїти цей досвід, адже там ще є якісь інші виклики. Так, це правда, інші виклики супроводжуватимуть нас усе життя. І якщо чекати до моменту, доки світі буде чудовим, то, мабуть, ми не дочекаємось цього. Якщо вишукувати, що зі мною не так і пробувати переконувати і себе й інших у цьому, то одного разу в особи може вдатися, адже надзвичайно втомлює постійно підсвідчувати цінність особи, якщо вона сама її не бачить. До певної міри цей самообман спочатку спонукає інших за запевняти нас, що ми не такі вже й погані, та згодом люди втомлюються і відходять.
Не менш руйнівними для самооцінки є постійно тримати фокус на тому, що недо-, в чому я недостатньо красива, недостатньо розумна, не доробила, не впоралась, не вдалося і тим самим не бачити, що в мені доброго, до чого я маю талант, до чого я здібна і в чому я хочу розвиватися.
Не будує самооцінку і постійне жертвування своїми інтересами та рятівництво інших. Інколи людина може піклуватися про когось і рятувати інших не для того, щоб подбати про них, а для того, щоб впоратися з власним відчуттям провини та дискомфортом.
Дуже негативно відбивається на нашій самооцінці придушення власних почуттів. Коли ми не можемо розпізнати, що я зараз відчуваю, чого я зараз прагну і чого хочу, адже така нечутливість до себе призводить до того, щоб зовнішній світ не пропонував нам завжди не те, бо я не маю того маяка, чого насправді хочу і шукаю.
Людям зі заниженою самооцінкою надзвичайно важко підтримувати зрілий дорослий діалог і важко говорити про свої потреби, адже в цьому діалозі ми повинні прийти і сказати — я потребую цього, я хочу так, я маю такі інструменти, я готова робити такі кроки. І тоді ця зріла розмова приносить результат. Якщо ж особа не комунікує про свої потреби і вважає. що інші мають здогадатися, то зазвичай з нею поводяться так, як підходить тим людям, які збоку і це не завжди відповідає потребам та бажанням самої особи.
Я щиро рекомендую людям, які працюють над своєю самооцінкою, вносити в своє життя розділ «хочу», а не тільки «треба». На превеликий жаль, під час психотерапії ми з клієнтами часто з’ясовуємо, що в їхньому житті є дуже багато активностей і справ під грифом «треба» і зовсім мало простору на їхні бажання, мрії й особисті цілі. Добре на самооцінку впливає спілкування з людьми, які мотивують нас до росту і розвитку, а не тими, які постійно отруюють наш світогляд. Отруювати може постійне звинувачення в чомусь, тиск, який створюється навколо помилки або якихось певних завдань, адже розвиватися в таких обставинах і умовах дуже непросто.
Внутрішній критик — це сукупний образ, витканий з усього негативного, що про нас говорили в дитинстві. Це могли бути голоси батьків, вчителів, тренерів чи друзів, які говорили, що з нами щось не так. Дуже часто ми навіть не можемо назвати, що саме не так. Наче, немає самої матерії, але людина почувається недобре.
Інколи цього внутрішнього критика плутають з голосом совісті. Проведу чітку різницю. Совість, як наш внутрішній голос, вказує на те, що ми інколи робимо недобрі вчинки.
Внутрішній критик завжди атакує особу і він каже — ти погана, тобто ти як людина недобра, з тобою як з дівчиною щось не так. Як би ти не крутила, як би не старалася, як би не пробувала його переконати, ця особа все одно буде поганою.
Совість, коли ми відшкодовуємо кривду або визнаємо свої помилки, втишується і дає нам умиротвореність.
Внутрішній критик не стихає ніколи. Його завданням є постійно принижувати людину розповідати, що з нею щось не так, що є нормальні люди і є вона. Скільки би не тривав цей діалог, критика неможливо переконати.
Саме тому, коли ми вчимося під час психотерапії розпізнавати цього внутрішнього критика, нашим завданням є відтинати його послання і думки, бо в них немає раціонального зерна, вони не можуть прорости чимось добрим.
Інколи зцілювати самооцінку може бути страшно через те, що ми можемо зазнати невдачі. Та це праця, в якій ми завжди отримуємо добрий результат. Та на щось треба більше часу, більше зусиль, більше підтримки.
Також деколи люди бояться змін через думку суспільства. Хоча насправді ми мало контактуємо з усім суспільством і це абстрактне суспільство зводиться до трьох — максимум п’яти значимих людей. Інколи люди не вносять змін, бо бояться не виправдати очікування інших та їхньої реакції. Та ми несемо відповідальність тільки за себе, за свій емоційний стан, своє сприйняття і свої вчинки, емоції, реакції й очікування інших людей — це цілко їхня відповідальність. Якщо ви коли-небудь намагалися вгодити всім, то точно можете поділитися досвідом, що це неможливо. Ми можемо все життя вишукувати причини, чому нам не вдасться внести зміни і, переконана, що можемо бути в цьому цілком непереможними, а можемо ту ж кількість зусиль сфокусувати на пошук причин, чому нам вдасться, не залежно від обставин, не залежно від місця де ми перебуваємо незалежно від того, що би не трапилось на цьому шляху.
Один із філософів казав: неважливо, що з нами зробили інші, важливо, що ми з цим зробимо.
Так, інколи нам заважає рухатись вперед наше минуле, наші болі і зранення,
які сталися інколи не з нашої вини, але всі ці досвіди — це наша відповідальність.
Ми погодимось бути їхніми заручниками чи спробуємо все-таки рухатись вперед і опрацьовувати їх? Ніхто не зобов’язаний вірити в нас більше, ніж віримо ми самі. Класно, коли є підтримка і ми можемо нею скористатися, та якщо поруч її немає, то найбільшу нашу опору треба шукати всередині себе.
Підсумовуючи хочу змотивувати кожного українця і українку плекати свою здорову самооцінку та відбудовувати гідність, адже саме це є запорукою того, що ми виграємо війну в своїй голові та відновимо Україну.
Підготувала Наталія ПАВЛИШИН
